Літературно-музична
композиція
"СЛАВСЯ, ТАРАСЕ ВЕЛИКИЙ !"
Cлався, Тарасе великий!
Літературно-музична композиція
Звучить мелодія “Реве та стогне Дніпр широкий”
Ведучий.
Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведуча.
Тарас Шевченко –
провісник нового життя, народний пророк, титан духу, пер-ший, хто відверто
закликав український народ:
… Вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Голос
із мікрофона. Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
На
авансцену виходить 9 читців.
1-ий. Блаженна мріє, думонько-дитино,
Колисана ще з молодості
літ,
Це ти йому курличиш
журавлино
І зболеного кличеш в переліт.
2-ий. На теплі води, на вишневі зорі,
Де над тополями –
Чумацький Шлях,
Несеш його змордованого
в зморі,
З Дніпра лелієш хатою в
полях.
3-ій. Вже й час йому спочити
на порозі,
Схиливши в тиші вдумливе
чоло,
Бо ж доста був
затриманий в дорозі
І довго дуже дома не
було.
4-ий. Давно вже визрів терен з того болю,
Що упокоїв матір молоду.
Та й наче вже спокутав
гріх за волю,
Муштрований в
солдатському ряду.
5-ий. І він летить за отчу Україну,
За крила взявши пензель
і перо,
Пора ж йому поставити
хатину,
Щоб вікнами дивилась на
Дніпро.
6-ий. І щоб у тій маленькій благодаті,
В благословенному отім
раю
Брати і сестри, на рідню
багаті,
На долю не огнівались
свою.
7-ий. Будує хату з мрії голубої,
На покуть слово ставить,
слово-клич.
Візьми його, народе,
стань собою
І сам себе в тім слові
возвелич.
8-ий. Сповий дітей вишневим первоцвітом,
Та не приспи те слово в
сповитку,
Хай буде їм високим
заповітом,
Насущним хлібом стане на
віку.
9-ий. Бо прийде час – усіх покличе Мати
І запитає кожного
колись:
Чи не забув з якої
вийшов хати,
Звідкіль дороги в світ
розпочались?
Звучить
пісня “Садок вишневий коло хати”.
Ведуча.
В похилій хаті край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати вбита горем.
Виходить
молода мати з немовлям.
Мати. Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти
невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи
матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?..
Голос
за сценою. Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Батько (входить, втомлений сідає на
стілець).
Синові
Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з його
буде або щось дуже добре, або велике
ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе.
Голос
за сценою. Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі-
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.
Ведуча.
Життя Тараса від народження було сповнене то горя, то
поезії. Життєву біду він зазнав не з чуток, а насправді: злидні переслідували і
його, і все, що було йому близьке.
П’єса В. Долини “Мені тринадцятий минало”
Дійові особи: Дяк, Тарас, Яринка.
Подвір’я біля хати дяка. Посередині
лежить стара колода. На передньому плані, ліворуч, густий очерет, що створює
затишний куточок. Линуть ранкові звуки півнячого співу та овечої отари, яку
женуть на пасовисько.
На сцені нікого немає.
Раптом з хати почувся голос дяка:”Тарасе! Чуєш, Тарасе!.. Пауза.
З дверей виходить в одній сорочці, з хрестом на шиї заспаний дяк.
Дяк (оглядаючись).
Тарасе! Гей, де ти? Щез, нечестивець окаянний (бере кухлик і хоче набрати з діжки води). Нема… Тарасе! (Витягує з-під стріхи різку). Давно тебе
потчєвал… (Береться за живіт) Утроба, аки геєна огненна.
(
Входить, несучи в цеберку воду, Тарас. Він босий, в полотняній сорочці,
куценьких штанях).
Дяк. З’явився, приблуда… Та скоріше! Повзеш, яко червь тлєтворная!
(ставлячи
цеберки біля хати). Черв’яку
легше, пане дяче…
Дяк. Переробився, бач…Розглагольствуєш! Бери но кухлик та окропи швидше! Ху,
голова, розривається…(підставляє голову).
Тарас. (зливаючи дякові). Не пили б уже…
Дяк. (сердито). Не твоє діло! Рушник подай!..
(Тарас
виносить з хати рушник. Дяк хоче перев’язати голову).
Дяк. Поможи, не бачиш!...
(Тарас зав’язує рушник)
Дяк. Ху!.. (П’є
воду). Те, що вчора тобі загадував,- зробив?
Тарас. Псалтир склеїв. Часослов зшив, а букви намалювати не встиг.
Дяк. Я так і знав!..Сновіденіям предавался, окаянний!
Тарас. Ні, пане дяче, я після покійника сьогодні ще й не дрімав…
Дяк. А що ж содєях?
Тарас. Замітав, пензлі мив перед малюванням…
Дяк. Малюванням, малюванням… Он через два дні діти в школу вже прийдуть, а у
мене Святе Писаніє не готове. Ану внеси книги, подивимося… (Тарас вносить старі книжки.) Азбуку
покажи.
Тарас. (струшуючи книжку). З Псалтиря порохня вже сиплеться, пане дяче…
Дяк. Ай! Беззаконіє твориться з святими книжками.
Тарас. Миші поглумилися!
Дяк. О горе суще!
Тарас. Їсти ж катма в хаті, от вони й накинулися на книжки.
Дяк. Що ти речеш! Хоч би Бога побоявся. Миші, миші… Ти де був? Я тебе кормлю,
пріємлю, а ти так мені служиш?
Тарас. Та хіба ж я не стараюся?
Дяк. Мало!.. Ану дай азбуку. (Тарас дає
азбуку). О, бачиш? Шість букв погрижені, а ти й не уздрів!
Тарас. Ви обіцяли, що сьогодні будемо малювати…
Дяк. Принеси етюдник!
Тарас. (зрадівши) Почнемо? От добре… (Побіг у хату,
вносить етюдник з фарбами).
Дяк. (дає азбуку)От зараз сідай і намалюй усі букви Господніє.
Тарас. А мої малюнки подивитесь, пане дяче?
Дяк. Тай надоїв ти мені з своїми малюнками! Роби, що загадую!..
( Тарас
з сумом сідає за колоду, розкриває етюдник. Дяк змочує голову).
Тарас. Обіцяли ж на сьогодні… Я давно чекаю…
Дяк. Та мовчи уже!.. Буков не зробив, а малювати вчи його!.. Ледар!.. Вижену –
будеш жебракувати тоді…
Тарас. Не лякайте – гірше не буде…
Дяк. Беззаконник1 Ач!.. Ти знаєш, хто ти
єси?
Тарас. Хлопець собі…
Дяк. Приблуда! Від родителів утік!
Тарас. Від мачухи…Ви теж від родичів поїхали…
Дяк. Не смій так зі мною розмовляти. Я учитель твій!
Тарас. Як би ж то вчили… А то лаєтесь та п’єте…
Дяк. Ти ще хамиш ? (Підходить і б’є
Тараса різкою). Ось тобі “cубота” , щоб знав як свого пана шанувати!
Дяк. Нечестивець! Ледащо!.. Зараз же зроби мені букви, а не то… (пішов
у хату).
(Тарас
сідає за етюдник, готує фарби. Дяк повертається з хати з кількома аркушами
паперу, уже без рушника на голові).
Дяк. На, ось тобі… Я – не такий… Я –
душу всім оддам. Якщо якийсь зіпсуєш, то інший бери. Піду паству навіщу.
Нагадаю прихожанам, щоб дітей готували до школи. Поки я повернуся, щоб усе
поробив. Я – недовго… Ох житіє наше!
(Озираючись, входить з вузликом Яринка.
Побачивши її, Тарас тихенько підходить ззаду і лякає).
Яринка.
(Жахнувшись).
Ой! Капосний , злякав. (удавано б’є Тараса). Ось тобі, ось тобі, щоб не був таким… (оглядається)
. Я й так боюся твого дяка…
Тарас. (сміючись). Його немає дома – не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?
Яринка.
У нього ніс такий… Він страшний мені…
Тарас. Правда , він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову,
певно, в шинок…
Яринка.
А ще – дяк. Оце ж забігла до тебе. (Розв’язує вузлик). На ось тобі сорочку. Полатана.
Тарас. (бере сорочку) Та ще й , як гарно полатана! Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі
тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі… (дає хліб та глечик молока). Пообідаєш,
а закусиш цим яблука-ми (дає двоє великих
яблук).
Тарас. (зрадівши) Ой які гарні!.. Певно, смачні. Чиї це? У нас таких немає. (кусає яблуко)
Ой, добре! На покуштуй. (дає
Яринці)
Яринка. Не треба. Я ще їстиму такі…
Тарас. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка.
Оксанка дасть.
Тарас. Оксанка? Коваленкова?..
Яринка.
Ой!.. (закриває рот).
Ми з нею отару пасемо разом…
Тарас. То це Оксанчині яблука?
Яринка.
Угу… Тільки ти не скажеш їй? Кажи – не скажеш? Вона дала
для тебе і просила…
Тарас. Мовчати?
Яринка.
Атож…
Тарас. (Дивиться на свитку) І це , певно, її робота?
Яринка.
Ні, рукав і я зашивала!.. Тільки мовчи. Не скажеш?..
Тарас. (задумливо) Не скажу. А чому вона просила
мовчати?
Яринка.
Я не знаю. Чомусь обіжається…
Тарас. Обіжається? На
мене? Так казала?
Яринка.
Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєш… А чого
ти , Тарасику, на неї гніваєшся? Вона лагідна така, помагає мені отару пасти…
Тарас. Вона добра… А ще що вона казала?
Яринка.
Казала, що осавул вже загадав їй на панщину.
Тарас. Так, а про мене що?
Яринка.
Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим,
нестриженим…
Тарас. Ще й обдертим…
Яринка.
Соромишся її?
(Тарас
киває головою)
Давай я тобі сорочку полатаю. Виперу…
Тарас. З Оксанкою? Не треба…
Яринка.
Чому?
Тарас. Я сам…
Яринка.
Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята…
Говорила, що ти їй книжечки читав, малював… А в тебе є той малюнок? Покажи…
Тарас. Є десь … захований. Не варто показувати.
Яринка.
Тарасику, покажи мені…
Тарас. А навіщо? Він ще не закінчений.
Яринка.
Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво…
Тарас. Добре, тільки тобі одній… (побіг і
з-під стріхи взяв дві дощечки) Ось мої малюнки…
Яринка.
(дивиться
на дощечки) Оксана… похожа… Як жива! І хата наша… Невже це ти?
Тарас. А то ж хто? Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж – п’є.
Яринка.
А чого ж на
дощечках?
Тарас. Паперу нема… Дяк не завжди дає.
Яринка.
Я візьму й покажу Оксані.
Тарас. (забирає малюнки) Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю
чоботи, розживусь на нову свитку і тоді.. Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами.
Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.
Ведуча.
Тепер просто не можливо уявити, що сталося б з Тарасом, з
його геніальним поетичним талантом, художнім хистом, як би не було в його житті
22 квітня 1938 року.
Голос
Тараса. (за
сценою) Живу, учусь і нікому не кланяюсь і нікого не боюсь
– велике щастя бути вольним чоловіком, робити, що хочеш, ніхто тебе не спинить.
Ведучий.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по
смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських
сердець знову й знову збуджуватимуть його твори.
Ведучі
виходять.
(Учнівський хор виконує пісню “Думи мої, думи
мої, лихо мені з вами”.
Дяк. Беззаконник1 Ач!.. Ти знаєш,
хто ти єси?
Тарас. Хлопець собі…
Дяк. Приблуда! Від родителів утік!
Тарас. Від мачухи…Ви теж від родичів поїхали…
Дяк. Не смій так зі мною розмовляти. Я учитель твій!
Тарас. Як би ж то вчили… А то лаєтесь та п’єте…
Дяк. Ти ще хамиш ? (Підходить і б’є
Тараса різкою). Ось тобі “cубота” , щоб знав як свого пана шанувати!
Дяк. Нечестивець! Ледащо!.. Зараз же зроби мені букви, а не то… (пішов
у хату).
(Тарас
сідає за етюдник, готує фарби. Дяк повертається з хати з кількома аркушами
паперу, уже без рушника на голові).
Дяк. На, ось тобі… Я – не такий… Я –
душу всім оддам. Якщо якийсь зіпсуєш, то інший бери. Піду паству навіщу.
Нагадаю прихожанам, щоб дітей готували до школи. Поки я повернуся, щоб усе
поробив. Я – недовго… Ох житіє наше!
(Озираючись, входить з вузликом Яринка.
Побачивши її, Тарас тихенько підходить ззаду і лякає).
Яринка.
(Жахнувшись).
Ой! Капосний , злякав. (удавано б’є Тараса). Ось тобі, ось тобі, щоб не був таким… (оглядається)
. Я й так боюся твого дяка…
Тарас. (сміючись). Його немає дома – не бійся. Хіба дяк мій – то дідько якийсь?
Яринка.
У нього ніс такий… Він страшний мені…
Тарас. Правда , він як нап’ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову,
певно, в шинок…
Яринка.
А ще – дяк. Оце ж забігдла до тебе. (Розв’язує вузлик). На ось тобі сорочку. Полатана.
Тарас. (бере сорочку) Та ще й , як гарно полатана! Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі
тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш…
Яринка. І це ось тобі… (дає хліб та глечик молока). Пообідаєш,
а закусиш цим яблука-ми (дає двоє великих
яблук).
Тарас. (зрадівши) Ой які гарні!.. Певно, смачні. Чиї це? У нас таких немає. кусає яблуко
Ой, добре! На покуштуй. (дає
Яринці)
Яринка. Не треба. Я ще їстиму такі…
Тарас. А де ж ти їх візьмеш?
Яринка.
Оксанка дасть.
Тарас. Оксанка? Коваленкова?..
Яринка.
Ой!.. (закриває
рот). Ми з нею отару пасемо разом…
Тарас. То це Оксанчині яблука?
Яринка.
Угу… Тільки ти не скажеш їй? Кажи – не скажеш? Вона дала
для тебе і просила…
Тарас. Мовчати?
Яринка.
Атож…
Тарас. (Дивиться на свитку) І це , певно, її робота?
Яринка.
Ні, рукав і я зашивала!.. Тільки мовчи. Не скажеш?..
Тарас. (задумливо)Не скажу. А чому вона просила мовчати?
Яринка.
Я не знаю. Чомусь обіжається…
Тарас. Обіжається? На мене? Так казала?
Яринка.
Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєш… А чого
ти , Тарасику, на неї гніваєшся? Вона лагідна така, помагає мені отару пасти…
Тарас. Вона добра… А ще що вона казала?
Яринка.
Казала, що осавул вже загадав їй на панщину.
Тарас. Так, а про мене що?
Яринка.
Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим,
нестриженим…
Тарас. Ще й обдертим…
Яринка.
Соромишся її?
(Тарас
киває головою)
Давай я тобі сорочку полатаю. Виперу…
Тарас. З Оксанкою? Не треба…
Яринка.
Чому?
Тарас. Я сам…
Яринка.
Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята…
Говорила, що ти їй книжечки читав, малював… А в тебе є той малюнок? Покажи…
Тарас. Є десь … захований. Не варто показувати.
Яринка.
Тарасику, покажи мені…
Тарас. А навіщо? Він ще не закінчений.
Яринка.
Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво…
Тарас. Добре, тільки тобі одній… (побіг і
з-під стріхи взяв дві дощечки) Ось мої малюнки…
Яринка.
(дивиться
на дощечки) Оксана… похожа… Як жива! І хата наша… Невже це ти?
Тарас. А то ж хто? Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж – п’є.
Яринка.
А чого ж на
дощечках?
Тарас. Паперу нема… Дяк не завжди дає.
Яринка.
Я візьму й покажу Оксані.
Тарас. (забирає малюнки) Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю
чоботи, розживусь на нову свитку і тоді.. Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами.
Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.
Ведуча.
Тепер просто не можливо уявити, що сталося б з Тарасом, з
його геніальним поетичним талантом, художнім хистом, як би не було в його житті
22 квітня 1938 року.
Голос
Тараса. (за
сценою) Живу, учусь і нікому не кланяюсь і нікого не боюсь
– велике щастя бути вольним чоловіком, робити, що хочеш, ніхто тебе не спинить.
Ведучий.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по
смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських
сердець знову й знову збуджуватимуть його твори.
Ведучі
виходять.
(Учнівський хор виконує пісню “Думи мої, думи
мої, лихо мені з вами”.
